– Багато знаєш? – Із презирством приснув Тар.
– Дещо знаю, князю, – відповів Дух.
– Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…
Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.
– Здоровенні в тебе ноги, Кремезе, – Тар зазирав позад коня. – Жодна кобила не втече, як забажаєш на неї залізти.
Здивований недоречною похвалою кінь усе ж вирішив спробувати налагодити відносини з новим господарем.
– Сідай, тільки, йогі-го, мовчи. Після… Колись… Казати по справі, а таке – ні.
Князь заплигнув у сідло, владно махнув рукою. Навколишнє затремтіло, затріскотало і розсипалося на безліч уламків, неначе дзеркало, що впало на підлогу.
Уламок VI. Ґавазмій
Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж – Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом – а саме над шинком – у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.
– Йогі-го, матір Божа! – не втримався Кремез.
Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.
– То – ґавазмій, – неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. – Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них – на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок – понад усе. Навіть понад здоровий глузд.
Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.
– Зрозуміло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, – Тар показав рукою у бік велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.
– Робити що, йогі-го? – наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.
– Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.
– А як – ні? – кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.
– За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.
– Та я, йогі-го, – Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.
– А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.
– Гарні справи, – кінь фиркнув. – Ти знаєш хоч щось насправді?!
– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побільшало, – з презирством посміхнувся князь. – Поїхали.
Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.
– Ні, йогі-го, – відмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – істота вічна, а я – ні.
– Кремезе, а на ділі – боягуз? – князь посміхнувся. – То треба тобі іншого ім’я дати.
– Добре, йогі-го. Якщо повернешся – даси другого.
Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.
Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.
Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.
– Якове, – розціпив руки та відступив на крок позаду мовив довговусий. – Невже повернувся?
– Як бачиш, брате Могила.
Тар розвів руки і зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усім, що він і справді цілий-цілісінький.
– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклі так спекотно?
Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики – полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактик8.
– Ще й як спекотно, – згадавши усе це відмахнувся Тар.
– І коня загубив? – похмурішав Могила. – Невже втратив товариша?
– Та ні, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткіше, мій хоробрий Махане.
Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:
– Його раніш, наче, по-іншому звали?
– Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.
– Ну, то поїхали, – довговусий вправно заплигнув у сідло. – Розповіси.
– Поїхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.
– А що таке, йогі-го, той Махан? – трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.
– Ковбаса, – усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. – З особливо боягузливих коней.
Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!
Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.
«До столи-и-ці за-ві-та-ли
І Султа-а-на при-ві-та-ли,
Привезли йому пта-хів,
Чайок білих в сто ряді-ів.
Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,
Гарно бу-уло, та від-пли-ли,
Гей, розгні-і-вався Султан,
Гей, раді-і-в козацький стан,
Приспів!
Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,
Угорі гілля, хви-иль-ля…».
– Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось із подорожників.
– Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… – прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.
Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.
– Бачу, тобі вже краще, – підпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усміхаючись. – Мабуть, у нечистих свої ліки. А я от вирішив із хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою, указуючи за плече. – Зустріла нас тільки-но ми висадилися до берега. Миха разом із конем, уявляєш, у небо підняла та кинула так, що обоє, мов гілки від вітру, хруснули і зламалися. То ми її від берега і погнали.
– А їхав чого? До жінки? – припустив князь відшукав спогад, що у Могили сім’я у Блискавицях.
– До неї. Аби ти зараз не згадав, то, може, й краще було б.
– Повертаємо?
– Та ні. – Остап наморщив лоба. – На тому тижні завітаю, як чого не трапиться.
– А трапитися може.
– Може, – отаман зітхнув. – Ну, тоді не по долі близьких у цьому місяці побачити.
Замовкли. Барабанщик припинив ударяти. Козаки покинули весла і розсілися, аби перепочити й побалакати. Могила кинув кільком гострих зауважень, та перевів погляд на Тара.
– І яке на вигляд те… пекло? – випускаючи крізь довжелезні вуса тютюновий дим і трохи помовчавши, запитав отаман.
– Не встояв?
Тиша. Тар зрозумів, що Могила не уклінно чекав на відповідь.
– Не існує, брате Остапе, жодного пекла.
– Гм, – задумався отаман. – Невже за гріхи людські немає Божого суду?
